Чому нам так повільно надають зброю?

Як би ми не хотіли, але на даний час історія України пишеться її Збройними Силами. У той же час успіхи на полю бою напряму пов’язані з отриманням нами сучасної західної зброї. Спочатку її майже не було, потім поступова почала з’являтись, зараз її все більше, але все одне постійно складається враження що вона затримується на 2-3 місяці від необхідних термінів. І крім того недостатня в об’ємі.

Невже в країнах заходу, котрі нібито визначились з тим кого підтримати в цій війні, і з кожним днем це визначення все більше віддаляє їх від орбіти расії, не бачать, що чим скоріше буде надаватись зброя Україні, тим менше буде жертв серед українців? Невже зараз не зрозуміло, що чим скоріше прийде необхідна зброя у необхідних об’ємах, тим скоріше згасне ця війна, котра палає біля кордонів Евросоюза? Коли ця зброя почне надаватись не як реакція на дії ворога (нас массовано обстріляли ракетами, тому через 4 місяці ми отримаємо Panriot), а на випередження можливих загроз? Адже тільки так зможе наступити справжній стратегічний перелом на полі бою.

Всі ми бачимо, що сучасна зброя береже життя, як мирного населення, так і наших воїнів. Вона дозволяє відійти від того принципу по котрому будувалась радянська (руська) армія, де перевага над ворогом здійснювалась масованими атаками живою силою. Далекобійна точна зброя дозволяє зруйнувати логістичні зв’язки ворога, склади боєприпасів, після чого те “м’ясо”, котре і являється “аналоговнентною” зброєю руських становиться просто безпорадним.

Далекобійні високоточні системи – це те що вже вкрай необхідно ЗСУ для подальшої зміни ходу війни

Безумовно впізнані експерти зможуть зауважити, що багато чого нема в необхідних об’ємах, бо захід сам не готувався до такого розвитку подій. Крім того ще має силу інерція страху перед державою-терористом, хоча з кожним днем зусиллями ЗСУ все більше викривається блеф московських гопників. Також давайте враховувати, що все те що зрозуміло для українців, зовсім не так може виглядати для якоїсь Австрії, котра досі намагається зважити всі за і проти майбутнього руйнування “псевдо-сверхдержави” з котрою так гарно було влаштувати свою економіку.

Зі всім цим можна погодитись. Оскільки не вважаємо себе експертами у військовій справі і навіть в політичній, пропонуємо спробувати розібратись з цим питанням, спираючись на наше духовне джерело, святе письмо, котре, сподіваємось може надати нам свої відповіді.

Є така думка, що весь Танах (Біблія без текстів Нового Заповіту) – це книга про війну. І дійсно, можна лише уявити як переконаному пацифісту складно читати такі книги як, Єошуа бін Нун, Шофтім, Шмуеля, Царів, адже там центральною темою є війна. Книга Теілім, мабуть одна з найбільш популярних серед віруючих, бо дає нам зразки молитви, постійно торкається теми війни і боротьби з ворогами Ізраїлю. І в цьому нема нічого дивного, адже більшість глав в ній належить царю Давиду, котрий багато часу свого життя воював. Не обходять тему війни і наші пророки. І якщо їм вірити, то вся історія цього світу, світу теперішнього (олам азе – עולם הזה) закінчеться великою останньою війною перед настанням світу прийдешнього (олам аба – עולם הבא). Війна Гога і Магога займає ключове місце в темі остаточного визволення (геула – גאולה) Ізраїлю, а разом з ним і всього світу.

Сама Тора (п’ять книг Моше), описує деякі війни, а також може вважатись програмним документом, котрий має мету підготовити Ізраїль до майбутньої переможної війни. Примітно, що перша війна описана в Торі відбувалась з безпосередньою участю першого прабатька єврейського народу Авраама.

Особливе місце займає книга Дварім (Повторення Закону), котра представляє собою прощавальну промову Моше до народу в степах Моава перед тим як ті перейдуть річку Ярден і почнуть завойовувати (звільняти) землю Кнаан. Отже в цій промові Моше дає деякі моделі майбутньої війни, зокрема як швидко і в які терміни Кнанан повинен бути звільнений.

Зокрема ми можемо знайти відомі, але досить суперечливі тези стосовно цього. Наприклад в Дварім 9,3 ми читаємо:

ג) וידעת היום כי יהוה אלהיך הוא העבר לפניך אש אכלה הוא ישמידם והוא יכניעם לפניך והורשתם והאבדתם מהר כאשר דבר יהוה לך

³ І познаєш сьогодні, що Г-сподь, Б-г твій, Він Той, що переходить перед тобою, як огонь поїдаючий, Він вигубить їх і Він підкорюватиме їх перед тобою. І ти виженеш їх і вигубиш їх швидко, як Г-сподь говорив тобі.

Але перед цим в Дварім 7,22 ми знаходимо дещо іншу тезу:

כב) ונשל יהוה אלהיך את הגוים האל מפניך מעט מעט לא תוכל כלתם מהר פן תרבה עליך חית השדה

22 І викидатиме Г-сподь, Б-г твій, ці народи мало помалу з-перед тебе; не зможеш вигубити їх швидко, щоб не розмножилася над тобою польова звірина.

Як бачимо перед нами два зовсім різні погляди на одну і ту ж подію – війну з народами землі Кнаан. Повинна вона швидко завершитися чи навпаки?! Можна з приводу цього звісно задатись філософським питанням – що таке швидко, а що ні з погляду людини, з погляду песиміста і оптиміста на одну і ту ж подію. Особливо під час війни.

Але що повинні донести ці строки тому, хто вважає, що Б-г вчора і сьогодні той же? Що правиця Г-осподня не скоротилася, щоб надавати перемогу як в дні Єошуа бін Нун, або царя Хезекії! Адже крім думки, що все пізнається в порівнянні, при наймі Дварім 7,22 дає нам деяке пояснення, чому все відбуватиметься не так швидко як бажалося б.

Також не будемо забувати, що війна про котру йдеться в приведених уривках, це досить унікальна війна в історії людства, котра відбувалась при безпосередній участі Всевишнього за для виконання їм же наданої обіцянки – повернути цю землю своєму народу Ізраїлю. Війна, в котрій були явлені безпосередньо рукою Всевишнього надприродні дива та знамення, на котрі людина сама не здатна. Наприклад форсування річки Ярден або руйнування стін Єріхо.

Але навіть при такому тісному співробітництві з Всевишнім, війна по захвату територій для колін Ізраїля тривала 7 років, згідно Хазаль (мудреці Талмуду). Ба більш, війна ця не надала остаточного наміченого результату. Не всі народи були вигнані і не весь Кнаан захоплений. Тому справді ця війна, але вже в інших формах продовжувалася у подальші періоди – під час Суддів і Царів. І якщо по великому рахунку, ця війна має продовження навіть в наші дні, починаючи з часів створення перших поселень сіоністів. Тобто, якщо подивитись з цієї точки зору фраза “мало помалу” – מעט מעט протягнулася вже на декілька тисячоліть.

Наведемо декілька коментарів стосовно приведених рядків Тори. Зокрема таку думку висловлює коментатор 12 сторіччя Бхор Шор стосовно Дв. 7,22 щодо слів לא תוכל כלתם מהר – не зможеш вигубити їх швидко. Він підкреслює те, що акцент в цій фразі ставиться саме на можливостях людину. Що сама людина, і в цілому народ Ізраїля, не здатен без Всевишнього виконати цю задачу. Бо навіть ті природні, звичайні речі, котрі нібито людина здатна зробити сама, справді залежать від Всевишнього, все лише в Його руках. Тим більше ті надзвичайні завданні, котрі стоять перед Ізраїлем – подолати народи, котрі об’єктивно набагато сильніші і більші за кількістю, як про це говориться в попередніх рядках (Дв. 7, 17-18).

Тобто що потрібно, щоб перемога здійснилася якомога скоріше? По перше вірити, що прийти вона може тільки від Всевишнього, по друге робити все необхідне для цього згідно цієї віри. Зокрема викорінити в своєму середовищі всі негативні явища, гріхи, будувати життя згідно заповідей і ідей Тори, а також не боятись ворогів розуміючи, що Всевишній йде попереду в цій війні.

Отже коментатор Бхор Шор відкриває нам хто може сповільнити швидкість військових дій у війні Всевишнього зі злом – тільки самі люди. А в цілому стан суспільства, котре воює, ті принципи на котрих воно будується, що воно сповідує, до чого прагне.

Також відомий коментатор Рамбан (רמב”ן), коментуючи ці рядки, нагадує про те яку велику роботу повинні були робити ізраїльтяни на звільнених територіях. Посилаючись на подальший текст Тори, Дв. 7,24, він говорить, що крім самої війни необхідно було знищити імена тих царів, влада котрих була там до цього. Чи іншими словами, щоб земля котра становиться під юрисдикцію Ізраїля ніколи більше не асоціювалась з владою “папєрєдніков”, як казав класик.

Запропонуємо вже від себе звернути увагу і на наступні рядки, Дв. 7,25-26, де говориться про спалення в огні всіх ідолів, заборона отримувати з них хоч який не будь матеріальний, або естетичний зиск, бо це може стати небезпечно западнею. Як бачимо війна в землі Кнаан передбачає виконання важливих умов, після чого можна дійсно встановити нову владу і нову назву землі – Ізраїль.

Що можемо побачити ми в цих словах через теперішні події і як це може допомогти в ситуації в Україні? Чи маємо ми право цю, скажімо так військово-політичну доктрину тодішнього Ізраїлю використовувати в сучасній Україні?

На наш погляд саме так. Бо історія сучасної України багатьма параметрами нагадує і безкровний вихід з Міцраїма (Єгипту) – Радянського Союзу (1991 р), і подальші блукання по пустелі протягом 30 років. І от тепер, здається ми підібрались до найбільш драматичнішого періоду, коли народ України повинен завоювати цю землю для себе. Причому в першу чергу в екзистенціальному, світоглядному сенсі цього слова. Війна за території, війна на полі бою це лише зовнішня проява війни світоглядів.

Якщо перекладати концепції відображені в Дв. 7,22 і Дв. 9,3  на сучасну ситуацію в Україні, та враховуючи думки наших коментаторів זכרונם לברכה (хай згадка про них буде благословенням), можна зробити висновок що швидкість ведення війни безпосередньо пов’язана зі швидкістю перетворення держави, її влади згідно нового зразка. Отже остаточно вирішити наступні питання:

• Повне розставання з, як колись говорили комуністичним, а справді російським, імперським минулим. І це стосується всіх сфер життя – культури, мови, державного устрою. Все що споріднює нас з расією не дає рухатись вперед.
• Очищення держави від “гріхів”, а це іншими словами корупція, відсутність справжнього судочинства, нормальних правоохоронних органів, справжнього демократичного устрою, вільної конкурентної економіки (хоча останнє пов’язано з усіма попередніми питаннями).

Безумовно, сама війна багато чого прискорила в усіх означених процесах. Але зміни що вже відбулись абсолютно недостатні і вони лише натяк нам на те, що все потрібно змінювати скоріше, а багато чого будувати заново.

Бажання швидкого закінчення війни, що властиво для кожної нормальні люди, у той же час на підсвідомості означає мрію повернення у те життя, котре було до 24-го. А для держави і її керівників це повернення до тих же схем, розпилу, керованих та заангажованих суддів, а також всього того що є спільним між нами і расією. Всього того, що по суті і призвело до війни чи точніше призвело до неочікуванності і неготовності до неї.

Сама війна ставить перед нами простий вибір, або ми змінимося, або ні. І чи наскільки швидко ми готові змінюватись. Якщо кардинальних змін не буде, то скоріш за все за перемогу прийдеться платити набагато більшу ціну. Це крім питання того, що для нас є та перемога взагалі?

І тут доречним було б подивитись на себе в дзеркало. Хто ми є, наприклад для Сполученних Штатів, як основного постачальника зброї і фінансової допомоги? Бувша радянська республіка, котра і досі тримається на каркасі УРСР, тільки з новими назвами і перманентними косметичними ремонтами? Чи можемо ми вважати, що американці настільки наївні що не бачать всього цього, а вірять лише в гучні і яскраві заяви різних керівників.

Державні органи, котрі у нас демонструють хоч якусь дійсну боротьбу з корупцією, це НАБУ, САП, Антикорупційний суд, по суті вбудовані ззовні тими ж США за для очищення влади. Завдяки їм якісь зміни відбуваються, але поки що здебільшого на персональному рівні, у той час коли є потреби в повному перетворенні державних інституцій.

Прийнятий усіма з 24-го лютого консенсус про “не на часі” з одного боку зрозумілий і доречний як для воюючої країни. В першу чергу за для відкладення всіх другорядних суперечок, політичних симпатій, або антипатій, створення єдності в суспільстві за для перемоги. Але з часом це по багатьом питанням перетворилося в мантру, котра дозволяє чиновникам, політикам продовжувати жити як до війни, тобто шукати зиск з усього що можна у той час як військові віддають життя.

Це також посилюється небезпечними тоталітарними тенденціями, котрі відбулися в політичному і інформаційному просторі. Заборона політичних зібрань під час військового стану і зачищення ЗМІ накладається на практично повну командну вертикаль, що за своїми ознаками дуже нагадує той тип держави, проти якої ми зараз воюємо.

Як ви вважаєте, США можуть надавати такій державі зброю без всяких застережень і вагань? Чи не потрібно їм враховувати, що є великі ризики на виході з війни отримати таку свого роду анти-расію, з авторитарним режимом але з сучасним озброєнням і з армією, яка має великий бойовий досвід.

Що може прискорити надання зброї зі Сполученних Штатів (всі інші держави “коаліції” так чи інакше орієнтуються на них)? Це спорідненість України з США, перетворення України на зрозумілу для них політичну систему, котра за сутністю своєю рухається від російської імперії до того зразка, котрим на даний час є самі Сполучені Штати.

Та зброя, котра отримується зараз це заслуга народу, котрий не хотів скоритися, а не держави, котра незрозуміло чим займалась, намагаючись подивитись в очі путіну. Звісно не будемо ідеалізувати, бо і до тієї частини самого суспільства, котрій і зараз іноді “какая разніца” є питання. Але певний розрив між активною, патріотичною, свідомою частиною суспільства і державою досить відчутний.  Подолати цей розрив, це те що чекають від нас наші західні партнери і безумовно це те що необхідно робити зараз, не відкладаючи.

Отже справді у України є зараз 2 ворога – зовнішній і внутрішній. При чому внутрішній можливо більш небезпечний. І на наш погляд обставини складаються так, що без перемоги над ним не варто розраховувати на перемогу справжню. Перемогу, котра означає створення нової держави, котра повністю вийшла з орбіти російської (радянської) імперії, де не на папері, а в дійсності будуть реалізовуватись ідеали свободи, гідності, справедливості – всього того, що було в мріях двох Майданів і за що пішли воювати наші люди.

Київ, Майдан Незалежності 2014 рік

На завершення трохи торкнемось теми звірів польових, котрі можуть з’явитись у разі надто швидкої перемоги, як говорить Дв. 7,22. З чим тут можуть бути асоціації. Взагалі поняття звір, в Танах це часто певне відсилання до тваринного (поганого) початку, так званого єцер ара – יצר הרע, котре є в людині, те що по суті віддаляє людину від Творця. Згадки про звіра можна знайти і в відомому тексті Об’явлення.

Наш зовнішній ворог має всі ознаки звіра. Мається на увазі поведінка і принципи, котрими він керується. Бо колективний путін тільки ззовні нагадує людину і це мабуть досі визиває у декого когнітивний дисонанс в питанні як з цим звіром себе поводити. Можливо в деякому сенсі на щастя все дійшло до такого моменту, що цей звір вже не може втриматись і немов знущається з тих хто намагається розгледіти в такому явищі як сучасна расія щось людське.

Але внутрішній ворог той же самий звір, з тими ж самими повадками, але до сусідства з ним звикли і здається, що інакше і не може бути. Нехай це буде звучати як жарт, але є таке поняття, як “тиловий щур”. Звісно до цієї категорії міг би підійти кожний, хто зараз не на фронті. Але все ж таки поміркуємо про тих відгодованих щурів з владними повноваженнями, котрі не збираються скоротити свій раціон.

І от уявімо, якщо б війна в Україні завершилася дуже швидко і перемогою України. Без сумніву всі ми разом раділи б, а щури тим часом привласнили заслуги в перемозі собі і продовжили свою улюблену справу – тягнути все що недобре лежить. І здається, що ще з більшим апетитом – бо вони ж переможці і як би мають на це право. Можливо саме про цих звірів, котрі отримають більше повноважень у разі швидкої перемоги натякає нам Тора?

Необхідність змін в Україні за для перемоги в не меншій мірі повинно відноситься і до тої частини суспільства, котра вважає себе щирими прихильниками іудео-християнських цінностей. Бо мабуть ми в першу чергу несемо відповідальність за той стан, в котрому находиться суспільство і держава.

Традиційно вплив віруючих на державу обмежувався де не де молитвою за владу. Чи точніше так званим її “благословінням”, причому який би покидьок на займаній посаді не знаходився. Впевненість, що достатньо помолитись за все добре для такої влади з натяком, що Всевишній сам розбереться що з нею робити, призвела до того, що справжні біблійні цінності у нас ніяк не представлені в політичному житті.

Досить дивна ситуація, що в країні, в котрій достатньо багато віруючих, людей, котрі нібито об’єднані спільними ідеями, досі немає політичної партії, котра просуває ці ідеї в державотворенні. В результаті на чергових виборах кожному з нас запропонують вибрати між двох-трьох кандидатів з досить сумнівним минулим і поміркувати, хто з них в майбутньому буде менше красти. Виходить так, що віруючі за державу моляться (як моляться це ще теж окреме питання), а от саму її розбудову покладають на тих хто далекий від всіх цих сентиментів. Ну і маємо те що маємо.

Невизначеність в досить простих питаннях, коли зло треба назвати злом, а добро добром відсторонює віруючих від реального життя, а зокрема від будівництва держави такого зразка, котрий відповідає моделям Танаха. Це можна спостерігати, нажаль і зараз, коли досить велика частина протестантських релігійних громад досі перебуває в уявах нашого президента зразка 2019 р… Що істина, вона десь посередині. Що за для припинення війни достатньо “просто пєрєстать стрелять”.

Викривлена ідея, що немов віруючі “нє от міра сєго”, дійсно відокремлює їх від суспільства, залишаючи йому його проблеми, до котрих ми (віруючі) ніби то не причетні. Але чи не здається, що ми так довго не цікавилися політикою, що нарешті вона зацікавилася нами?

Чи не пора змінити підходи і перестати ховати наш світильних від політичного життя країни?